Подорож до Греції
Початок - Подорож удвох до Греції на легкому ендуро. Частина 1
На наступний день у нас був запланований півострів Пеліон (варіанти – Піліон, Піліо), але по дорозі праворуч трапився Олімп. Вид з траси на гірський масив в хмарах зачаровував, і ми не змогли не звернути. Посерпантинистій дорозі піднялись до її кінця, шось десь 1100 м, далі тільки пішохідні шляхи. Походили по монастирю Святого Діонісія, оглянули краєвиди узбережжя з висоти, ну нормально провели час.
Підйом до Олімпу
В кінці дорога без покриття
Види на море
Монастир Святого Діонісія
Монастир Святого Діонісія
В селищі Літохоро
Так ми пропетляли весь день, і тільки під вечір доїхали до Волосу, 100тисячного міста перед Пеліоном. В планах було проїхати вглиб Пеліону і стати на дві ночі в кемпінгу, щоб наступного дня об’їздити півострів по максимуму. Тут треба знову трохи відійти від лінійності розповіді і повернутися до античних часів. Міфи кажуть, що півострів раніше був весь заселений кентаврами, це, якщо хто не знає, такі коні, в яких замість голови стирчала верхня половина людини. Вони скакали по півострову, стріляли з луків, пиячили і взагалі розважались як могли. Розумом вони відрізнялись не дуже, зате були спритні і швидкі. Так от, я зрозумів, чому Пеліон заселили саме кентаври, а не люди. Пеліонські гори такі круті, шо простим двоногим некопитним людям лазити по ним було не дуже.
Портарія
Зараз кентаврів давно немає, на півострові для людей проклали асфальтовані дороги, але пеліонські гори нікуди не ділись, тому дороги по серпантинистості більш серпантиністі ніж підйом на давно забутий Ай-Петрі. А по протяжності то начебто і зовсім нескінчені. То коли вже майже стемніло, а до кемпінга залишалось ще кілометрів сорок їзди з постійним перемиканням перша-друга-третя-друга-перша шпилька друга-третя-друга-перша шпилька ітд. (для автівки і кубатурника, де передачі більш розтягнуті, третю можна викреслювати), я вирішив забронювати який-небудь готельчик в селі, яке ми щойно проїхали. Так ми повернулись в Портарію, містечко, в яке просто закохались. Я так думаю, шо саме так виглядає рай.
Білі будиночки, візерунки над вікнами, дахи із плаского каменю, кожні 50 метрів обкладені каменем та мармуром джерела води. І всюди квіти-квіти-квіти. Розмаїття квітів.
Central square. Тут кожне село має свій централ-сквер - невеликий за площею майданчик, посеред якого ростуть один або декілька древнючих платанів. В деяких селах ці платани такі широчезні, не знаю, я раніше думав, шо такими широкими можуть бути тільки баобаби. Під цими деревами джерело або фонтан, стоять столики, де кожен вечір засідають місцеві з пізніми вечерями та вином. До речі, по грецькі «центральний сквер» пишеться як "πλατεία", тобто співзвучно зі словом "платан"
Приміщення Портаріанської (чи Портарійської) "селищної ради"
Джерела з мармуровими чашами тут мало не на кожному кроці
Дуже зручно, завжди поруч питна вода
Будинки з барвистими розписами над кожним вікном - характерна риса пеліонських сел
01.06
Трохи про готель. Це була найдешевша пропозиція на «букінгу», гостьовий будинок Olga Rooms, 30 євро за добу. Тобто, по курсу на той день шось трохи більше 900 грн. Фото нашого двомісного номера ось:
Нормальний номер я счітаю.
Ололо, спеціально не ті фотки показую. Насправді це двомісний номер «Люкс» на базі «Коралловый Остров» в Кирилівці. Ми в ньому якось жили в 2014му. Ці фотки номера взяті з сайту бази. Судячи з їх прайсу – вартість номеру в сезон 2018 – 1040 грн. за добу. Так-так -1040 гривень!
Ось наш номер в найдешевшому готелі Портарії. Для чесності порівняння, фотки також взяті з тирнету, з сайту booking.com.
Іще раз, останні 5 фоток - номер “економ” за 910-950 грн. (курс на літо 2018), попередні 5 фоток - номер “люкс” за 1040 грн. (ціни також на літо 2018). Номер “економ” має вінтажний дизайн інтер’єру, дерев’яні меблі ікея, купу всіляких дрібничок, що створюють затишок - свічки, фотокартки на стінах, настінний годинник, декоративні подушки; в кожному кутку по світильнику, балкон з квітами в горщиках. Номер “люкс” має шафу і тумбочку з найдешевшого ДСП, телевізор (для люкса ето обязатєльно!), кондиціонер, хуіові фотошпалери, солону воду в душі і грибок внизу стін. Люкс!!! Дорого? Візьміть наш “стандарт”, затишний як лікарняна палата улучшеного тіпа.
В перший календарний день літа ми колесили на моцику по півострову. Ну пам’ятаєте – перша-друга-третя-друга-перша-шпилька-друга-третя-друга-перша-шпилька...
Мілопотамос. Вид згори
Пляж Мілопотамос – однозначно був би намбо ван в моєму особистому рейтингу пляжів, якби такий існував. Мармурова галька і абсолютно прозоре море, грот, що ділить пляж на дві частини, коротше – мій мізерний художній хист не зможе передати тої краси, шо там є. То можна гуглити milopotamos beach і дивитися ролики і художні фотки.
Абсолютним, як на мене, плюсом Пеліону є його низька розкрученість. Там мало туристів, а пакетників взагалі немає. Логістика до півострова вкрай незручна плюс складні дороги роблять сам Пеліон та його пляжі важкодоступними і відносно малолюдними.
Розворотний круг паровоза на кінцевій станції Міліє
Окрім Мілопотамоса, обов’язковим пунктом нашої туристичної пеліонської програми була вузькоколійка. Гуглити можна за запитом Pelion Railway. Вузькоколійка шириною всього 600 мм, що на 150 мм вужче за наші звичні вузькоколійки та дитячі залізниці, побудована на межі ХІХ-ХХ століть, і аж до п’ятидесятих років двадцятого століття була, не враховуючи пішохідні стежки, єдиною (!!!) дорогою, що з’єднувала Пеліон з материком. Залізниця цікава своїми численними кам’яними віадуками, тунелями і залізним клепаним мостом.
Трохи інформації про вузькоколійку
Вузькоколійку на мотоциклі ми відвідали в трьох місцях. Спочатку, на кінцевій станції гірського села Міліє пішки пройшли вздовж колії до першого великого мосту. Потім, десь посеред маршруту ґрунтовками серед оливкових садів і покинутих сел заїхали в глибину гір з надією натрапити хоча б на один з численних кам’яних віадуків. Віадуків, на жаль, не знайшли, зате по дорозі надивились на старі кручені химерні оливкові дерева; а зверху, там де грунтова дорога перетинає вузькоколійку нам відкрились чарівні краєвиди на затоку Пагасітікос, що відділяє Пеліон від материку. Далі спустились і майже на узбережжі заїхали на станцію Ано-Лехонья, яка зараз кінцева, порозглядати старовинні вагончики.
Йдемо вздовж колії
Клепаний De Chirico's Bridge, перекинутий через ущелину, знаходиться в парі кілометрів від станції Міліє
Ґрунтівками в гори в надії знайти кам'яні віадуки вузькоколійки. Оливкові сади з химерними деревами
Одна з химер-олив
Віадуків так і не знайшли
Вид на затоку Пагасітікос
В покинутому гірському селі
Станція Ано-Лехонья внизу майже на узбережжі. Зараз вона кінцева, але раніше потяг ходив далі вздовж моря, аж до Волосу
02.06
Наступного дня в моїх планах було рухатись далі, але ми лишились ще на день в цьому райському краю. То був єдиний повністю пішохідний день за весь час нашої мотоподорожі. Спочатку ми обійшли всю Портарію. Цікаве спостереження: щоб дійти до церкви в Портарії, треба з готелю вийти направо і йти по дорозі близько півтора-два кілометри. Перед цим , коли ми гуляли ввечері, ми так і робили. Наступного ж дня, коли ми вийшли з готелю, я повернувся наліво і зверху побачив якусь дзвіницю. Ми вирішили сходити до тієї дзвіниці, і пішли навпростець вгору якимись пішохідними вузькими провулками. Виявилось, що це та ж сама церква )). Так я виявив, що містечко зовсім малесеньке, що щоб потрапити в іншу точку, зовсім не обов’язково йти довго по асфальтованій трасі, можна дуже швидко пройти пішохідними провулками. Для мене, жителя плоских двовимірних міст, це було так неприродньо, наче я знайшов спосіб викривлювати простір. Просто уявіть, ви, приміром на вулиці Сумській в районі Історичного пірнаєте в якісь двори, і через п’ятдесят метрів виходите біля площі Свободи; знову заходите в провулок і через сотню метрів потрапляєте до парку Горького.
провулки Портарії
На території великої церкви стоїть отака споруда, більше схожа на маленький сарайчик з дверима для ліліпутів. Це церквуха тринадцятого століття (пишуть шо збудована не пізніше 1273 року), навколо якої і почалась Портарія. Усе відчинено, нікого нема, заходь роздивляйся, чи молись, вобщем роби шохош
Взагалі, в Греції маленькі церковки на кожному кроці та на кожному другому пагорбі. Але звичайно, не такі старезні
Старовинні фрески, всередині такий же давній іконостас. Як музей. Тільки не музей.
Ввечері ми пішли пішки до сусіднього села Макриниця. Ну це так, як із Судака сходить в Новий Свєт, і дорога схожа. Ооо, Макриниця, це навіть крутіше Портарії! Тут я взагалі безсилий описати ті пішохідні вулочки-сходи, ті будиночки і той захоплюючий вид вниз на Волос. Дивіться фотки, але вживу всьо в тищу разів офігенніше.
Пишуть, шо різниця висоти між найвищою і найнижчою точками села - 400 метрів!
Центральна вулиця Макриниці
Провулками-сходами
Іще провулки-сходи
Це не химера, це я споглядаю вечірній Волос. Макриницю ще називають "балконом Пеліону", з неї добре видно стотисячне місто та затоку Пагасітікос.
03.06
Як би не хотілося б залишитись на Пеліоні ще хоча бна пару днів, та треба рухати далі. Тим паче, ми остаточно вибились із мого плану-графіку, який надто оптимістично передбачав більше цікавих місць. Так, по плану, наступним нашим поінтом мали бути Афіни з дводенним перебуванням, які ми пропустили без особливого жалю . Забігаючи наперед, скажу, що із-за нестачі часу далі ми не об’їхали східну та найпівденнішу частину Пелопонесу, і головне – пропустили цікавенну зубчату вузькоколійку Діакопто-Калавріта на півночі того ж Пелопонесу.
Ми спускались з Портарії по гірській дорозі, а Ґандзя ревла на задньому сидінні. «Ріками-росами-дрібними сльозами опаду-опадуу».
На цьому я хотів би уже закінчити цю частину, але помітив, що вона вийшла якась маломотоциклетна. Тому ще трохи, зараз буде дорога, потім трохи про грецький мотопарк. Нє пєрєключайтєсь, короче.
Дорогою в Дельфи
Наша наступна точка – містечко Дельфи, від Пеліону трохи більше двохсот кілометрів. От що класно в подорожі по дорогам Греції – це різноманітність. За двісті кілометрів ти три рази спустишся в долину або на узбережжя і два рази пройдеш гори з перевалами висотою за тисячу метрів.
Дорогою в Дельфи, повз корів
Гори змінюються на долини, долини на гори, і так може бути декілька разів на день
Через села
Дельфи – невелике місто (чи скоріше село), поряд з яким розкопане античне однойменне місто, відоме своїм оракулом Аполлона та пупом землі. Подивитись на ето всьо коштує 12 євро з особи. Пізня пора і наша з Ґандзею жаба ощадливість не дозволили зайти в це царство античних фундаментів і розкиданих старовинних каменюк. То ж ми просто покатались по окрузі та залізли на гору з оглядовим майданчиком.
Вид на Дельфи згори
В кемпінгу
Ночівля в кемпінгу "Аполло" і рухаємось далі на південь.
04.06
Дельфи, хоч і невелике, але досить розкручене містечко, сюди приїздять автобуси з туриками-пакетниками, туристи на прокатних автівках (це малолітражки чомусь в основному білого кольору) багато мототуристів.
До речі, про мототуристів і мотоцикли. Європейські мототуристи – дуже серйозні чуваки. Їхні моцики – це літрові і більше турендури (лише одного разу я побачив «скромний» 700-й Трансальп) з кофрами і обвісом вартістю мабуть як моя ТТРка. Хоча нє, вартістю більшою, ніж моя ТТРка. Самі вони, незважаючи на теплу погоду запаковані в дорогезний захисний екіп, виглядаючи поряд з нами як космонавти. А ми поряд з ними, в футболках, скутерних шоломах та чоботях на півторамістному легкому ендурику, немов якісь чабани. Причому реально, ми бачили грецького чабана, який на ендуро двістіп’ятидесятці випасав кіз. Отака криза.
Мотоциклів в Греції, мабуть, не менше ніж машин. Мотопарк можна розділити на дві великі категорії.
Перша і найбільша – це скутерети по типу Хонди Суперкаб. У них немає взагалі мопедів, як то у нас китайські Альфи-Дельти, і майже немає маленьких скутерів на 10ти дюймових колесах. Замість них - скутерети в основному з утилітарним дизайном, що не змінювався з шестидесятих. Головний тюнінг скутерети у греків-мотоциклістів – це зняти захисний фартух і випотрошити глушак, або замість стокового глушника поставити якийсь закос під Акраповіча, після чого дирчик починає пердіти як півторалітровий V-твін. Ще можна замість переднього барабану впиндячити дискове гальмо з якогось ультимативного спортбайку. Або дводискове! При цьому у всьому іншому колесо залишається таким же - з дохлими спицями, тоненькими ободами та майже велосипедними шинами.
Втомлений суперкаб
Така ж подовбана двотактна Ямаха. Серед скутерет ще трапляються Сузукі з карданним (!) приводом
Тюнінгований суперкаб з водяним циліндром
Ще один представітєль стіля. Банка глушака має викликати повагу
Дводискові гальма на дохлявому колесі.
Друга категорія – це японські та європейські кубатурники.
Серйозні моцики
Мото-Гуцці з люлькою
Є ще кубатурні скутери, на яких в більшості їздять дівчата та жінки.
Місцевий поштарик на апрілії
Китайський мотоцикл ми бачили тільки один. Ось.
Стоїть, бідолаха, покинутий, уже мабуть пару років. І шльому навіть залишили. Криза йопт.
Автомобілів китайських взагалі помічено не було.
Тож їдемо далі на південь. Сьогоднішня ціль – дістатится Пелопонесу. Проїхати через Корінфський канал, доїхати до театру Епідавра та залишитись на пару ночей в черговому кемпінгу.
Дорога вже звично весь час іде горами, проїзжаємо численні містечка, в одному таримось в супермаркеті, в іншому зупиняємось на каву, потім я з двома місцевими греками шукаю туристичний магаз, щоб купити Анці каремат на сидіння, їдемо далі, якісь промислові порти з запахами бензину, напівзатоплений танкер, і, ось він - Корінфський канал.
Корінфський канал
Глибочезний, але вузенький, і тому зовсім непомітний, поки до нього не під’їдеш впритул. Читав, що якщо їхати по платному хайвею, ти його взагалі пролітаєш не помічаючи.
Зупиняємося на узбережжі торкнутися моря – уже котрий день в Греції, а купались ми тільки на Мілопотамосі. Ґандзя з цього приводу бурчить, що приїхали в Грецію і не купаємось. Частково на березі, частково в воді якісь чергові руїни – фундаменти з каменюк і повалені колони. Тут таких руїн безліч, один раз бачили прямо посеред апельсинового саду.
просто античні руїни
Стаємо в кемпінгу на березі моря. Море, після Мілопотамоса, звичайно не впирає. Ну нормальне, чистеньке, але не те. Ще й треба весь час дивитись під ноги, щоб на морського їжака не наступити.
Продовження - Подорож вдвох до Греції на легкому ендуро. Частина 3.
(с) Роман Ружинський